Станіслав Рябуха
Пацієнт Центру досконалості, викладач оперного співу Дніпровської музичної академії, м. Дніпро
Під час однієї з поїздок Станіслав зазнав важкої травми, яка докорінно змінила його життя. На початку реабілітації він прийняв, що відновлення не буде швидким. Сьогодні він наполегливо тренується, часто навіть більше, ніж рекомендують лікарі, бо має мрію — знову самостійно стати на ноги й повернутися до своїх студентів оперного співу в Дніпровській музичній академії.
Я їхав у відпустку у Драгобрат, не доїхав — випав з потяга.
На початку реабілітації було прийняття того, що я швидко не піду. Мені казали, що реабілітація — це дуже боляче, це дуже складно, але, ну, не так це погано.
От я можу стати сам уже без милиць, без нічого, просто встати і постояти рівно, не падаючи.
Хлопці та дівчата працюють дуже, дуже добре. Молоді спеціалісти, в них дуже цікаві підходи, переживають за больові відчуття.
Я стараюсь тренуватися більше, ніж мені каже мій лікар-фізіотерапевт.
Відпочинок тут — це окремий вид мистецтва. Тут у нас є і приставка, можна пограти, і телевізори стоять і музику собі можна увімкнути, що хочеш роби. Класно.
Я викладач Дніпровської академії музики. Сучасний, той, хто розуміє, прагне і сподівається. Завжди на позитиві.
Треба розуміти дітей. Діти зараз зовсім не ті, які були раніше. Треба індивідуальний підхід. Цим все сказано.
Піднімає настрій мені мої повсякденні досягнення, коли твої студенти досягають якихось звершень, коли їх приймають на роботу у театри, а тебе там знають як їхнього викладача. Це дуже приємно.
Напевно прозвучить банально, але я така людина — свято.
Моя мрія — перейти до тростинки, поступово перейти з милиць на тростинку. Приземлені мрії.
Історія Станіслава Рябухи
Станіслав — пацієнт Центру досконалості і викладач академічного вокалу на кафедрі оперного співу Дніпровської академії музики.
Влітку цього року він отримав важку травму під час поїздки поїздом у відпустку на Драгобрат. Станіслав опинився на довгому шляху реабілітації в Дніпровській клінічній лікарні.
Перші тижні виявилися випробуванням і фізичним, і психологічним: треба було змиритися з думкою, що швидкого одужання не буде.
“На початку реабілітації було прийняття того, що я швидко не піду. Розумію, що це довгий процес, неприємний, але нормальний”.
У лікарні над відновленням Станіслава одночасно працює ціла команда: лікарі фізичної та реабілітаційної медицини, фізичні терапевти, ерготерапевти. Щоб ця командна робота була послідовною й давала результат, враховуються стандарти якості мультидисциплінарної реабілітації розроблені за підтримки ВООЗ в Україні. Вони визначають, як саме фахівці різних напрямків координуються між собою. Саме завдяки такому підходу Станіслав відчув, наскільки уважно тут ставляться до кожного випадку. Він тепло згадує молодих спеціалістів команди, які вигадують нові вправи і уважно стежать за його больовими відчуттями під час занять.
Сьогодні Станіслав уже впевнено пересувається на милицях без страховки й може стояти без опори. Його наступна мета — перейти з милиць на тростину. А мрія — повернутися до тих фізичних можливостей, які були в нього до травми. Станіслав хоче прискорити шлях до мрії, тому тренується навіть більше, ніж радять лікарі. Щоденні маленькі перемоги піднімають йому настрій і наближають той день, коли він знову прийде в академію, щоб навчати студентів оперному співу.
