Андрій Щербацький
Асистент ерготерапевта, соціальний працівник та інструктор з активної реабілітації
Дев’ять місяців після травми Андрій провів у реанімації. Він не міг навіть підняти ложку й харчувався через трубочку. Але саме тоді народилася його мрія — одного дня сісти за кермо. Через десять років він отримав водійське посвідчення. Сьогодні Андрій сам користується кріслом колісним і, пройшовши тренінги ВООЗ, допомагає іншим людям опановувати навички користування кріслом колісним. Він уже побував у Норвегії, Шотландії, Італії, Грузії та ще багатьох країнах, а найбільше щастя знаходить у риболовлі. Травма не зупинила його — вона стала відліком нового життя.
Коли я отримав травму, я був багато де. Батьки хапалися за кожну можливість, де тільки чули. І масажистів наймали, і кропивою обмазувався, щоб хоч щось помогло. Хапалися за все.
Людина потрапляє в лікарню, вона в гострому періоді, опановує певні навички — їзди на кріслі, переміщення, побутові навички.
І коли вона доходить до певного рівня, потрібно просто зупинитися, підтримувати своє здоров’я звичайною фізкультурою і жити повноцінне життя: створювати сім’ю, йти навчатися, йти працювати на роботу.
У мене була дуже важка травма — дев’ять місяців реанімації. На вулицю я потрапляв замотаний в ковдрі, як лялька, їв через трубочку.
Дуже важким був перший період.
Я мріяв здати на права.
І коли мій нейрохірург зайшов у реанімацію, я запитав: “Олександре Олександровичу, коли вже щось буде, бо через два місяці мені в автошколу”. Він каже: “Ну ти краще сядь на коляску”. Я такий: “Добре, добре”.
Пройшло, напевно, більше 10 років — і я здав на права.
Життя міняється: міняється законодавство, з’являються нові можливості.
Люди з інвалідністю зараз не просто отримують пенсію, купують ліки і сидять удома.
Зараз багато моїх знайомих — успішні бізнесмени, аграрії, приватні підприємці, які виготовляють різну продукцію. Це все залежить від людини.
Я себе одного разу зловив на такому моменті: прийшов з роботи, п’ятниця, вечір, дружини не було вдома — вона була на конференції, навчанні. Розумію, що попереду два вихідних, а я лежу вдома. Уже прийняв душ, уже в ліжку і розумію, що просто втрачаю добу свого життя. Я підірвався. Була 10 година вечора. Зібрав усі свої спінінги, вудки, прикормки і поїхав за 40 км за Вінницю, на водойму, з ночівкою, на рибалку.
І я від цього кайфую — це дуже важко фізично, бо треба збиратися, готувати, але морально там відпочиваю. Потім можу ще добу відсипатися, але це кайф.
Я дуже часто застосовую рибалку як реабілітаційний інструмент — вивезти хлопців на природу, але з умовою, що люди самі мають закупити продукти, підготувати дрова.
Якщо людина позиціонує себе як особу з інвалідністю, на цьому життя й закінчується.
Якщо людина позиціонує себе в першу чергу як успішну людину, як батька, як спортсмена, підприємця — вона не помічає цю інвалідність.
Я, будучи на кріслі, вже об’їздив півсвіту — був у Норвегії, Шотландії, Грузії, Вірменії, Азербайджані. В Італію кілька років тому їздив автівкою з дружиною просто погуляти, помандрувати.
Тому якщо в людини є бажання — можливості завжди знайдуться.
Я питаю хлопців: “У тебе є права?”. Він каже: “Так, я їздив на машині”. Я даю їм можливість сісти за кермо. І коли він сідає за кермо, і я бачу, що через місяць-два людина купує автівку чи хоче переобладнати ту, що є, — і людина починає їздити. Я його потім у відділенні не можу знайти, бо його немає — він з дружиною поїхав на каву чи повіз її на масаж.
Я кайфую від цього, бо людина починає жити повноцінне життя.
Для того ми й існуємо — інструктори з певним досвідом — щоб показати людині, що життя не зупинилося, воно тільки починається.
І воно може бути яскравим, якісним, і можна багато чого дізнатися у світі.
Історія Андрія Щербацького
Андрій — асистент ерготерапевта, соціальний працівник та інструктор з активної реабілітації.
Дев’ять місяців після важкої травми він провів у реанімації. Саме тоді Андрій поставив собі мету — сісти за кермо. Коли він запитав про це в нейрохірурга, той лише порадив сісти на крісло.
“Пройшло, напевно, більше 10 років — і я здав на права”.
Сьогодні Андрій користується кріслом колісним і, пройшовши тренінги за підтримки ВООЗ, навчає інших людей з інвалідністю навичкам активної реабілітації — від пересування на кріслі колісному до впевненості за кермом.
“Якщо людина позиціонує себе в першу чергу як успішну людину, як батька, як спортсмена, підприємця — вона не помічає цю інвалідність”.
Серед його пацієнтів — успішні бізнесмени, аграрії, підприємці, які через місяць-два після перших занять сідають за кермо і їздять на каву й на прогулянки.
Риболовля — заняття, яке Андрій, може влаштувати собі навіть о десятій вечора в п’ятницю, аби не втратити жодної хвилини власного життя. Людям на кріслі колісному, яких він навчає, Андрій радить той самий підхід – ніколи ні в чому собі не відмовляти. Він вивозить своїх пацієнтів на природу, привчаючи до самостійності — від закупівлі продуктів до заготівлі дров.
Андрій на кріслі колісному їздить не тільки на риболовлю. Він встиг об’їздити півсвіту — Норвегію, Шотландію, Італію, Грузію, Вірменію, Азербайджан — довівши собі й іншим, що немає нічого неможливого, коли ти справді хочеш досягти бажаного.
Андрій і надалі продовжуватиме свою місію — показувати новим пацієнтам, що травма не є кінцем, а лише відліком нового життя. А життя завжди може бути яскравим, приємним і якісним.
