Віталій Пчолкін
Виконавчий директор громадської організації "Група активної реабілітації", активіст у галузі безбарʼєрності
Після ураження спинного мозку Віталій Пчолкін зіткнувся з численними бар’єрами, які створювало суспільство. Коли йому сказали, що людина з таким діагнозом не може керувати автомобілем, він не погодився. Дев’ять років боротьби завершилися змінами в законодавстві, які відкрили людям з інвалідністю шлях до отримання водійських посвідчень. Сьогодні Віталій — ерготерапевт і голова громадської організації “Група активної реабілітації”, яка допомагає тисячам людей після тяжких травм повернути незалежність та впевненість у собі. Власним прикладом він показує, що справжні бар’єри часто існують лише в уявленнях про можливості людини.
Приходить якийсь момент, коли ти розумієш, що ти колись про це мріяв, а сьогодні вона твоя реальність. Інколи, на жаль, в такому шаленому темпі навіть не усвідомлюю, що це вже сталося.
Я дуже пам’ятаю, як мені, будучи в закритій квартирі, незручній, де я не міг навіть на балкон вийти, дуже хотілося випити кави на балконі.
І пройшло багато років — я вже жив у доступному житлі, і в якийсь момент, п’ючи каву на балконі, я згадав цю ситуацію.
І я так розумію, що сьогодні це моя норма, але колись я про це мріяв. Я навіть не усвідомив, коли це сталося.
Я жив у Києві в абсолютно бар’єрному старому панельному будинку. Ми намагалися з батьком знайти рішення, яким чином його переоблаштувати або адаптувати, але зрозуміли: що б ти там не зробив, це буде погане рішення. Воно не буде призводити до того, щоб я самостійно міг вийти зі своєї квартири.
Відповідно, хорошим рішенням було продати ту квартиру, інвестувати в новобудову і слідкувати, щоб там побудували все окей. І це, в принципі, повністю розв’язало мені руки.
Тобто тоді це була гіпотеза, яка повністю підтвердилася, коли почали будувати будинок.
Я почав досліджувати і намагатися сюди пролізти, щоби дізнатися, а що ж тут будують.
І в Бучі на той момент вже був збудований схожий будинок, за аналогічним планом. Ми поїхали, його подивилися, провели аудит, жахнулися, бо було побудовано гарно, але дуже багато бар’єрів.
Коли ми перший раз потрапили сюди, нас завели в наш під’їзд — там було купа порушень, на які довелося впливати публічно. Ми закликали медіа висвітлювати, ми зверталися до міського голови, до всіх, куди могли дотягнутися.
Нас запевнили, що для нас зроблять спеціально один під’їзд таким, який треба. На що ми сказали: “Ні”. Тут у нас вже багато друзів з’явилося, ми хочемо піти в гості до когось. Тут точно з’являться люди з інвалідністю.
І відповідно нам вдалося вплинути так, що повністю проєкт будинку — всі вхідні групи, всі пандуси і всі офісні приміщення стали доступними.
Ну і безумовно далі — це авто. Я багато років витратив на те, щоби спочатку довести своє право на водіння як таке, бо мені за медичним діагнозом пальці не працюють, було заборонено.
Треба було зробити в свідомості навіть лікарів прорив. Вони навіть не допускали думки, що я можу водити. Тобто навіть про це не говорилося. Бачили руки і одразу казали: “Ні, це неможливо”.
Цей шлях тривав дев’ять років.
Я в перший раз спробував їхати в 2011 році, але тоді, ну, це не було пріоритетною задачею. У 14-му році я вже почав предметно займатись цим питанням. Але я хотів пройти шлях по-чесному. Я хотів зрозуміти, де є прогалини, і спробувати це змінити.
Була велика законодавча проблема — 299-й наказ Міністерства охорони здоров’я, де було прямо зазначено, що людина, яка має тетраплегію, не має права керувати автомобілем. І, в принципі, на основі нього я отримав відмову. І саме для того, щоб його змінити, треба було змінити весь, по суті, законодавчий підхід. Мені вдалося донести до команди цю потребу.
Було змінено законодавство, прибрано оці понаднормові вимоги. І це пішло далі, отримало значно більший масштаб.
В Україні створилася мережа безбар’єрних автошкіл, яка активно розвивається. Я бачив буквально декілька днів тому, вони звітували, що вже понад 400 людей за ці два роки пройшли навчання. Хороші результати, я вважаю.
Ми в жодному разі не можемо дозволяти собі будувати нові бар’єри. Тобто все, що створюється, реконструюється, відновлюється — все апріорі має бути наскрізно безбар’єрним.
Підтримка ВООЗ дуже цінна для нашої організації і для України загалом.
Я активно слідкую, по можливості намагаюсь долучатися там, де вистачає зусиль, і залучати наших лідерів для того, щоб вони теж були частиною процесу.
Користування кріслом колісним — це не про “здався”, а це про те, чи хочеш жити. Це про те, що правильно підібране крісло з правильними налаштуваннями дає тобі свободу. Ти можеш робити те, що хочеш. Хочеш займатись реабілітацією — займайся. Але, будучи мобільним, у тебе більше можливостей бути включеним.
Історія Віталія Пчолкіна
Віталій — виконавчий директор громадської організації “Група активної реабілітації” (ГАР), автор проєкту “Інвафішки”.
Майже двадцять років тому після важкої травми Віталій опинився на кріслі колісному. Згодом він потрапив у табір “Групи активної реабілітації” (ГАР), де люди з травмами спинного мозку тренуються, вчаться бути самостійними, отримують підтримку та обмінюються досвідом. Це повністю перевернуло його світогляд. У таборі він вперше побачив людей зі схожими травмами, які живуть самостійно.
“Я повністю завдячую цим ГАР, — каже Віталій, — бо на той момент не було ерготерапевтів у моєму житті. Я взагалі не знав, що такі люди існують”.
Одним із головних бар’єрів на шляху до незалежності для Віталія стало право керувати автомобілем. За медичним діагнозом (тетраплегія) його пальці не працюють, і законодавство — конкретно наказ Міністерства охорони здоров’я — прямо забороняло людям із таким діагнозом керувати автомобілем. Шлях до зміни цієї норми зайняв дев’ять років: від перших спроб у 2011 році, роботи з профільними комісіями та підготовки необхідних змін — до моменту, коли питання нарешті вдалося винести на рівень державних рішень. Зрештою зміни увійшли до стратегії з реалізації безбар’єрності, а безбар’єрні автошколи стали одним із флагманських проєктів Міністерства внутрішніх справ. Сьогодні в Україні працює мережа таких автошкіл, де за два роки навчання пройшли понад 400 людей.
Віталій не просто шукає доступний простір для себе — він змінює його для всіх. Коли будівництво будинку в Бучі, де він зараз живе, тільки починалося, Віталій разом із дівчиною, яка також користувалася кріслом колісним, провів оцінку уже збудованого будинку. Вони побачили, що сучасний на вигляд простір може бути наповнений типовими бар’єрами. Віталій домовився з інвесторами, залучив медіа та міську владу й домігся, щоб доступним був не окремий “спеціальний” під’їзд, а весь будинок — усі вхідні групи, пандуси та офісні приміщення, які згодом орендували десятки бізнесів.
Сьогодні Віталій регулярно отримує подяки від сусідів, які, за його словами, зрозуміли, “наскільки це важливо для кожної людини, незалежно від того, є інвалідність чи немає”.
Найважливішим Віталій вважає готовність кожної людини чесно і відкрито говорити про свої потреби. Саме це дозволяє знаходити рішення. Його мрія — щоб люди після травм знали: життя не закінчується, і завжди є можливість знайти свій шлях до самостійності.
